Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Українознавство


Випуск 11. – К., 2007. – С. 9–13.

М. Довбищенко, канд. іст. наук

ГУЛЕВИЧІ У СУСПІЛЬНО-РЕЛІГІЙНОМУ ЖИТТІ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В КІНЦІ XVI – СЕРЕДИНІ XVII СТОЛІТЬ

Досліджено роль і значення шляхетської родини Гулевичів у захисті прав православної церкви на Волині та в інших регіонах України в кінці XVI – першій половині XVII ст. Встановлено роль і місце представників цієї родини у політичній діяльності православної шляхти, відзначено їхню участь у формуванні Луцького братства та їхнього представництва в середовищі православного чернецтва тощо.

The role and significance of the nobile family Hulevych in the defending of the rights of the Orthodox Church in the Volyne and the other regions of the Ukraine at the end of the XVI – the first half of the XVII cent. The role and the place of the representatives of this family in political activity of the orthodox nobility as so as their participation in the formation of the Luck fraternity and their representation in the environment of the orthodox monks are determined.

Історія шляхетської родини Гулевичів і їхній внесок у суспільно-релігійні рухи в Україні не знайшла поки-що достатнього висвітлення у вітчизняній історичній літературі. Епізодичні згадки про неї можна часто зустріти у дослідженнях українських і зарубіжних істориків, які вивчають історію Церкви на Україні в литовсько-польську добу. Нерідко зазначається, що це був давній і впливовий рід, представники якого займають гідне місце в історії України. Проте навіть у середовищі сучасних істориків-медієвістів уявлення про роль цієї родини обмежується, як правило, суспільно-релігійною діяльністю двох видатних захисників православ'я: фундаторки Києво-Братської школи Галшки Гулевичівни і значно рідше – Перемишльського владики Сильвестра Гулевича-Воютинського. Але якщо Галшці Гулевичівні відносно "пощастило" – у зв'язку з історією Києво-Могилянської академії та Луцького братства її життєвий шлях хоч і з прогалинами, але все-таки окреслений, – то фактологічна база щодо діяльності інших впливових представників роду Гулевичів потребує ще свого наповнення.

Важливо зазначити, що на кінець XVI ст. Гулевичі представляли собою численну родину, яка складалася з шести основних гілок роду, а саме: Гулевичівської, Воютинської, Дрозденської, Должецької, Затурецької та Перекальської. Серед цих ліній Гулевичівська гілка за своїм майновим статусом належала до числа магнатів, інші відгалуження роду, чий статок був значно скромніший, поповнювали ряди середньої та дрібної шляхти. Утім, незважаючи на це Гулевичі користувалися досить стійким авторитетом у суспільстві. Про це свідчить постійне перебування їх на високих виборних посадах місцевого самоврядування Луцького повіту, шлюбні зв'язки з представниками князівських родів і помітним місцем у середовищі вищого та середнього духовенства православної церкви. Яскравою була участь Гулевичів у релігійних рухах на Волині, у середовищі яких у кінці XVI–XVII ст. були симпатики практично всіх існуючих конфесійних груп – православ'я, католицизму, унії та протестантизму. Спробую висвітити діяльність тієї групи Гулевичів, які з часу проголошення унії в Бресті та до початку Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького брали участь у захисті прав православної церкви.

Отже, з моменту проголошення Берестейської унії православна шляхта України та Волині у своїй боротьбі з уніатами активно використала різні методи політичного протиборства. Одним із найдієвіших з них була "парламентська боротьба" під час якої права православної шляхти захищалися на повітових сеймиках і сеймах. І потрібно визнати, що роль родини Гулевичів у цій боротьбі була доволі помітною. Парадоксально, але факт: першим з числа Гулевичів, хто рішуче став на захист православ'я, був Дем'ян Гулевич (родина не встановлена), який був аріанином за віровизнанням. Саме він брав участь у роботі православного (антиунійного) собору у Бресті в жовтні 1596 р. [1, с. 258? 13, с. 147]. Надалі Гулевичі активніше включилися в політичну боротьбу. Так, 1601 р. заяву волинської шляхти про готовність підтримувати Люблінське православне братство підписали четверо представників родини: луцький земський писар Михайло Гулевич-Воютинський, Андрій Гулевич, Михайло Гулевич і Юрій Гулевич [3, с. 38–39]. Найактивнішим зі згаданих представників родини виявився Андрій Гулевич, який принаймні ще двічі – у 1608 і 1616 рр. підписував інструкції волинської шляхти послам на сейм, у яких містилися вимоги захисту прав православної церкви [3, с. 102, 115]. Серед авторів інструкцій 1608, 1616, 1632 і 1639 рр., які містили пункти щодо захисту православ'я, знаходимо також імена згаданого вище Михайла Гулевича, а також Федора, Луку та Данила Гулевичів-Воютинських [3, с. 102, 115, 251, 253].

Утім, інструкції послам на сейм були не єдиним способом вираження волі учасників повітових сеймиків, які бажали захистити права православної церкви. Учасники сеймиків подавали протестації до повітових судів, які дають можливість розширити коло Гулевичів, задіяних у політичній боротьбі на боці православних. Автору цієї статті відомі дві подібні заяви. Перша від 10 вересня 1607 р. проти номінації на Луцького єпископа Остафія Єло-Малинського, яку підтримали Гневош та Іван Гулевичі (родина не встановлена) [5, с. 133], друга від 1 вересня 1632 р. проти кандидатури Йосифа Баковецького на Володимирську єпископську кафедру. Цю заяву підтримало четверо представників родини. Серед них були: луцький підкоморій Юрій Гулевич (Гулевичівська гілка), луцький земський писар Семен Гулевич (Воютинська гілка), Павло Гулевич (Воютинська гілка) та Іван Гулевич (родина не встановлена) [9, спр.184, арк.531зв.-533.]. Формально учасники заяви опротестовували кандидата з огляду на порушення процедури виборів єпископа. Однак релігійні симпатії деяких із тих, хто підписав протест (передусім, майбутнього Перемишльського православного єпископа, а на той час – земського писаря Семена Гулевича) не лишають у нас сумніву в антиунійному характері цього документу.

Важливим унеском Гулевичів у політичну боротьбу православної шляхти Волині проти унії була також участь представників цієї родини у заснуванні Луцького православного братства. Відомо, що серед його засновників у 1617–1619 рр. було сім представників роду, а саме: луцький підсудок Михайло Гулевич-Воютинський Яцко Гулевич-Воютинський, Семен Гулевич Воютинський, Федір Гулевич-Воютинський, а також інші Гулевичі невстановлених родин – Іван, Роман та Петро [7, с.4, 7, 8].

Політична боротьба між уніатами і православними, про яку вже йшлося вище, іноді переростала у силові акції. У ряді випадків одна зі сторін (як уніати так і православні), спираючись на озброєні загони своїх прихильників, добивалася своїх прав там, де через слабкість виконавчої влади не могла отримати церкви та маєтки, які на їх користь відходили за рішенням суду. Слід зазначити, що в подібних випадках Гулевичі надали суттєву допомогу також і православній церкві. Так, під час боротьби єпископа Сильвестра Гулевича з уніатським єпископом Атанасієм Крупецьким (про що йтиметься далі) відзначилися Олександр і Данило Гулевичі-Воютинські. Відомо, що за активну участь у штурмі монастирі св. Спаса їм було оголошено інфамію [9, спр.206, арк.152-153? спр.210, арк.265-266зв.]. Гулевичі брали участь також у антиунійних акціях на Волині. У жовтні 1637 р. православний Луцький єпископ Атанасій Пузина відібрав маєтки Луцької уніатської капітули, які після смерті єпископа Ієремії Почаповського мали відійти православним. Оскільки уніати не бажали добровільно відступати, владика Атанасій застосував силу. 30–31 жовтня озброєний загін у кілька сот осіб під керівництвом Яна Гулевича (Гулевичівська гілка) захопив містечко Рожищі, а також село Водиради, виганяючи звідти уніатських священиків і господарських намісників уніатської капітули [5, с. 245–247].

Політична боротьба "за душі" між прихильниками та противниками унії велася різними шляхами і методами. Крім згаданих вище форм боротьби ефективним було застосування шляхтою права патронату над церквами і монастирями у своїх маєтностях. Ця сфера діяльності має для нас особливий інтерес, оскільки яскраво ілюструє персональну (а не колективну!) позицію Гулевичів у конкретній ситуації, яка склалася внаслідок релігійного протистояння. Отже, за законами польсько-литовської держави шляхтич, опікуючись церквами у своїх дідичних володіннях, мав право подання священиків до храму. В умовах релігійної боротьби саме від його вибору залежало священик якої конфесії – православної чи уніатської – посяде ту чи іншу парафію. Документи, які дійшли до нашого часу, свідчать, що послідовні прихильники православ'я з числа Гулевичів активно використовували право патронату у боротьбі з уніатами. Ситуація з церквою св. Дмитра у Луцьку є тому переконливим свідченням.

Суперечка між Луцькою єпископією (єпископатом) і родиною Гулевичів-Затурецьких за право володіння церквою св. Дмитра та маєтком Коршовець сягала корінням у XVI ст., коли предок Гулевичів – Луцький єпископ Феодосій – відбудував цей храм, який тривалий час стояв у запустінні. Понад те, у Гулевичів існували родинні перекази про фундацію цього храму їхніми предками ще за часів "руських князів", наступники яких – литовські князі та королі польські – начебто підтвердили право патронату їхньої родини над цим храмом [9, спр.171, арк.516зв.-518]. Іншої думки дотримувалися Луцькі єпископи, для яких діяльність владики Феодосія Гулевича була доказом того, що Дмитріївська церква разом з маєтком Коршовець має бути саме у їх віданні. Ситуація ускладнювалася через брак документів у обох сторін, через що справа навколо храму так і лишилася невирішеною, породжуючи ворожнечу між Гулевичами та луцькими православними єпископами. Проте до проголошення унії ця проблема не набувала особливої гостроти і лишалася однією з маєткових суперечок Гулевичів зі своїми сусідами. Ситуація докорінно змінилася після Берестейського собору 1596 р., коли родина Гулевичів-Затурецьких зайняла виразну антиунійну позицію. Луцький владика-уніат став тепер не просто суперником за право володіння маєтком, він набув рис ідеологічного противника.

Отже, Гулевичі мали як релігійні, так і економічні підстави вступати в боротьбу з луцькими уніатами. Не дивно тому, що представники саме цієї родини в кінці XVI – на початку XVII ст. виявили особливу активність під час релігійного протистояння в Луцьку. Так, уже згаданий нами Василій Гулевич (Затурецький) незадовго до смерті включається в антиунійну боротьбу: у листопаді 1600 р. він захопив маєток Коршовець і приєднав до своїх володінь землю у Луцькому замку разом з церквою св. Дмитра [9, спр.62, арк.105-105зв.]. Спроби луцьких владик оскаржити дії Гулевичів у суді успіху не мали. Відтоді і до створення Луцького братства Дмитріївська церква була єдиним православним храмом у місті.

Зрозуміло, що тривалий час саме навколо цієї церкви точилася боротьба між прихильниками і противниками унії в Луцьку. Православні священики за прямою вказівкою нащадка Василія Гулевича – Андрія Гулевича (Затурецького) відкрито агітували прихожан уніатських церков проти з'єднання, проводили богослужіння у приватних помешканнях тощо. Спроби уніатів опротестувати їхні дії у встановленому законом порядку успіху не мали. Характерна ситуація склалася влітку 1615 р., коли три православних священики освячували єлей у помешканні міщанки Матвієвої Лецукович, яка була парафіянкою уніатської церкви св. Михайла. Коли про це дізналися члени Луцької уніатської капітули, вони негайно прибули на місце події у супроводі возного і зажадали пояснень. Православні зовсім не збентежилися присутністю судового виконавця і відповіли з граничною відвертістю: "Ми прийшли позискати загиблих і зичимо собі не тільки ваших парафіян, але і вас самих позискати". І додали багатозначно: "А ви того нам заборонити не можете і не забороните, але ледве чи самі у своїй шкурі залишитеся" [4, с. 69]. Реакція на ці події Луцького уніатського владики Євгенія Єло-Малинського була різкою: зібравши загін озброєних слуг, він вдерся до церкви св. Дмитра і, потягавши за бороду православного священика, виніс з храму антимінси [4, с. 68–69].

Отже, церква св. Дмитра у Луцьку, перебуваючи під патронатом Андрія Гулевича, була центром православної опозиції в Луцьку на початку XVII ст. Саме при цьому храмі проводилася досить активна антиунійна діяльність у Луцьку, при цій церкві бажали знайти вічний спочинок впливові представники місцевої православної громади. Дмитріївський храм почав втрачати свою вагу в кінці другого десятиліття XVII ст. Припускаємо, що це сталося з двох причин. По-перше, археологічні розкопки доводять, що церква св. Дмитра була маленькою. Тому після заснування православного братства саме до нової братської церкви перемістився центр духовного та політичного життя православної громади Луцька. По-друге, не пізніше 1623 р. помер активний захисник православ'я та патрон церкви св. Дмитра Андрій Гулевич, після чого вона перейшла до рук його покатоличених нащадків, а невдовзі – до ченців-домініканців. Перехід храму під патронат ченців-проповідників створив умови для формування нового – антикатолицького по суті – напряму діяльності Гулевичів, які наполегливо добивалися в судах повернення церкви під патронат православної частини їхнього роду. Відзначилися у цій боротьбі земський луцький писар Семен Гулевич-Воютинський, а також його родичі по Воютинській лінії – Павло й Андрій.

Родина Гулевичів, крім політичної підтримки, сприяла православній церкві також своїми фундаціями. Тут безсумнівним лідером є знаменита в українській історії Галшка Гулевичівна (Затурецька лінія). Відомо, що була вона ревною віруючою православної церкви. У її житті були дві визначні події, завдяки яким ім'я цієї видатної жінки увійшло в українську історію нарівні зі знаменитими сучасниками – св. Петром Могилою, Іовом Борецьким і Петром Сагайдачним. Перша та найвизначніша – це фундація на братський монастир і школу в Києві, на основі якої постала пізніше Києво-Могилянська академія. Фундація була складена 14 жовтня 1615 р., коли Галшка проживала в Києві разом з другим своїм чоловіком Стефаном Лозкою. Школі та монастирю була подарована садиба із землею, що знаходилася у центрі Подолу недалеко від ринку. Вчинок свій фундаторка пояснювала ревністю до Східної Церкви та любов'ю до "народу руського" [6, с. 1–29? 8, с. 4–50].

Удруге Галшка відзначилася благодійницею українського православ'я в останні роки свого життя. Проживаючи на схилі літ у Луцьку († 1642), вона була тісно пов'язана з місцевим православним братством, на користь якого і відписала тестаментом (від 2 квітня 1641) частину свого майна. Будучи незаможною шляхтянкою, вона подарувала цьому визначному духовному й освітньому центру православ'я на Волині все, що мала – 200 злотих на братську церкву, 200 злотих на братський монастир і 50 злотих на братський шпиталь. Разом – 450 злотих. Крім того, братству мало відійти заставлене срібло у мозирського ігумена Мефодія загальною вагою у 13 гривен [7, с. 72–74]. Втім, срібло це треба було ще викупити. Підтримала Галшка Гулевичівна по змозі також Чернчицький жіночий монастир, пожертвувавши на його користь 30 злотих, а священикам – Чернчицького і Пречистенського – заповіла по 10 злотих [7, с.72].

Благодійницьку діяльність на користь православної церкви надавали і інші представники родини Гулевичів – кожен у міру своїх фінансових можливостей. У 1634 р. Анна Гулевичівна (Затурецька лінія, двоюрідна сестра Галшки Гулевичівни) пожертвувала на Луцьке православне братство 1 тис. злотих, забезпечених містечком Іванків і навколишніми селами у Київському воєводстві [9, спр.191, арк.72–74]. Збереглися дарування на Церкву також у тестаментах Гулевичів. Так, Данило Гулевич-Воютинський тестаментом від 1642 р. пожертвував на братську церкву в Луцьку 300 злотих [9, спр.233, арк.311зв.]. Раїна Гулевичівна (Дрозденська лінія) тестаментом 1617 р. пожертвувала 50 злотих священику Пречистенської церкви у м. Паволоч (Подільське воеводство) і 30 злотих на паволоцький та любартівський "руські" шпиталі [11, спр.25, арк.103зв.-105]. Анна Гулевичівна († не пізніше 1634 р., родинна гілка не встановлена, дружина князя Криштофа Козики) була похована у Зимненському монастирі і заповіла на цю обитель 70 злотих [11, спр.33, арк.176зв.-178]. На Покровську церкву у Воютині пожертвували гроші своїми тестаментами Яцко (20 злотих тестаментом від 1626) та Іван Гулевич-Воютинський (10 злотих тестаментом від 1627) [9, спр.149, арк.144зв.? спр.160, арк.97зв.]. Семен Гулевич-Дрозденський тестаментом від 1647 р. пожертвував на церкву у Гудчому Броді 200 злотих, а священику цього храму за сорокоуст подарував дві яловиці та пожертвував 10 злотих на вино і ладан [9, спр.258, арк.227–230]. Цікавою є інформація про фундацію на початку XVII ст. Гневошем Гулевичем-Дрозденським православного скиту у пущі, де мешкав і займався духовним подвигом схимник о. Григорій Микулич [9, спр.108, арк.310а-310б зв.].

Актовий матеріал підтверджує, що Гулевичі не обмежувалися лише політичною та благодійницькою підтримкою православної церкви. Встановлено, що представники цієї родини приймали також чернечий постриг з метою підтримання рідної Церкви постом і молитвою. Найвизначнішою особою з числа Гулевичів, які прийняли духовний сан, був, без сумніву, Перемишльський владика Сильвестр Гулевич з родинної гілки Воютинських. Ідеться про колишнього писаря Луцького земського суду, про якого вже йшлося вище.

Життя цієї людини рішуче змінюється після смерті короля Сигізмунда ІІІ, коли під тиском православної опозиції уряд нового короля Владислава IV визнав православну ієрархію в Речі Посполитій і погодився передати їй ряд єпархій, у яких уніати мали обмежений вплив. Однією з таких єпархій була Перемишльська, у якій з 1611 р. активно, але без суттєвого успіху, намагався ввести унію єпископ Атанасій Крупецький. Здається, що православна сторона не випадково висунула Гулевича кандидатом на владику Перемишльського. Людина рішуча і гаряча він не повинен був "спасувати" перед не менш рішучим і впертим єпископом Крупецьким. І треба сказати, що надії православного суспільства Сильвестр Гулевич у цілому виправдав.

20 березня 1633 р. відбулася його елекція на єпископа Перемишльського та Самборського, яка засвідчила масову підтримку та високий ступінь довіри Гулевичу з боку православної громадськості Галичини. Акт його обрання крім митрополита св. Петра Могили та єпископа Йосифа Борисковича підтримало близько 80 православних ченців і священиків його єпархії, а також більше 100 світських шляхтичів Перемишльського краю – разом бл. 200 осіб [10, спр.38. арк.764зв.-768зв.]. Новий єпископ домігся від польського уряду передачі йому трьох монастирів на Прикарпатті – у Лаврові, Спасові та Смольниці разом з їх маєтками і прибутками. Це рішення не визнав уніатський владика, який разом зі своїми прихильниками засів у монастирі Св. Спаса, не бажаючи їм поступатися. З метою виконання своїх прав, Сильвестр Гулевич пішов на безпрецедентний крок – зібрав 10-тисячне православне шляхетське ополчення Перемишльської землі і на його чолі вирушив проти свого конкурента. 1636 р. сталася драматична подія в історії Української Церкви: загони єпископа Сильвестра Гулевича під його особистим керівництвом взяли штурмом резиденцію уніатського владики – монастир Св. Спаса біля м. Самбора. Дійшло до справжнього бою – обидві сторони відкрили вогонь з рушниць, а монастир був підданий артилерійському обстрілу. Результат – у сутичці загинув брат єпископа Крупецького, кільканадцять учасників зіткнення зазнали серйозних поранень [14, с. 97]. Невдовзі після цих подій у руки православних перейшли також монастирі у Лаврові та Смольниці.

Отже, рішуче вирішення релігійних справ владикою Сильвестром дало можливість православним фактично повністю зайняти Перемишльську єпархію разом з її маєтками, звівши вплив уніатського єпископа до мінімуму. Але остаточної перемоги у цій боротьбі Сильвестр Гулевич так і не досяг. Його конкурент – владика Атанасій Крупецький – виявив неабияку енергію та наполегливість і домігся в судах визнання дій свого опонента незаконними. На православного єпископа та багатьох учасників штурму монастиря Св. Спаса було кинуто інфамію і 1638 р. Крупецький зробив спробу повернути втрачені монастирі та маєтки. Спроба була невдалою: прихильники Сильвестра Гулевича вчинили збройний опір. Урешті, 1641 р. справу було полагоджено компромісом: в обмін на зняття інфамії Сильвестр Гулевич відступив Атанасію Крупецькому Лаврівський монастир, лишивши за собою обителі з маєтками у Спасові і Смольниці [14, с. 97].

Так, у постійній боротьбі зі своїм конкурентом провів свою пастирську діяльність владика Гулевич. Точна дата його смерті нам невідома. Актові матеріали, які були в нашому розпорядженні, згадують Перемишльського владику як живого у 1644 р., як покійного – у 1646 р. Тому дата його смерті, запропонована укладачами корпусного видання AOSBM, – 1645 р. – видається нам найвірогіднішою [14, с. 97? 10, спр.45, арк.1469зв.-1470].

Сильвестр Гулевич був не єдиним представником роду, який прийняв духовний сан. Відомо, що на початку XVII ст. інший представник Воютинської гілки цієї родини – Петроній Гулевич – робив досить успішну духовну кар'єру в православній церкві. Його ім'я зустрічається в документах під 1617 р., коли, будучи архімандритом Почаївського монастиря, він отримав за королівським привілеєм під своє управління ще два монастирі в Овручі (Успенський і Василівський) разом з їх маєтками [2, с. 448–449].

Шукали чернецтва також представники Дрозденської гілки родини Гулевичів. Відомо, що в родині Гневоша Гулевича та Анни Вітонізької було не менше п'яти дітей, четверо з яких прийняли чернечий постриг. Ім'я одного них – ченця Атанасія Гулевича – пов'язане зі скандалом в історії Луцького братства. Вважається, що будучи ще світською людиною, Атанасій (Андрій) Гулевич, маючи намір в найближчому часі прийняти постриг, подарував 1642 р. Луцькому братському монастиреві свої дідичні маєтки у селах Дроздни, Довге, Семеренки та Гудчий Брід. Текст цього дарчого запису було опубліковано у збірнику документів до історії Луцького братства [7, с. 76–79]. Втім, нововиявлені документи в актових книгах Луцького гродського суду дають можливість зробити висновок, що фундації на монастир в дійсності не було. 9 жовтня 1643 р. чернець Атанасій подав протестацію на свого ігумена, який, виявляється, його підступно обдурив – 1642 р. замість пленіпотенції у борговій справі підсунув на підпис дарчий запис на монастир. Гулевич, як людина довірлива, підписав, не читаючи. Унаслідок чого чернець Атанасій потрапив у неприємну ситуацію – маєтки у нього незаконно вилучено, з родичами, які законно опротестовують дарчий запис, стосунки зіпсовано [12, спр.78, арк.431-431зв.]. Зрозуміло, що Атанасій Гулевич зіпсував стосунки не тільки з родичами, але також з настоятелем власного монастиря. За таких умов постом та чернечим подвигом зайнятися йому було вкрай складно. Мабуть тому в кінці 1643 р. ми зустрічаємо Атанасія Гулевича на постійному проживанні уже не у братській обителі, а в своїх маєтностях, де він, до речі, жорстоко пригнічував селян. Що стосується родинних володінь, згаданих у псевдо фундації 1642 р., то вони, імовірно, так і не перейшли у володіння братських ченців [9, спр.238, арк.215зв.-216зв.? 10, спр.44. арк.102–103, 1175зв., 1322зв.–1325, 1338–1338зв.? 12, спр.79, арк.1475зв.–1476зв.]

Шлях чернечого життя обрала також рідні сестри згаданого вище Атанасія Гулевича – Анна, Гальшка та Христина Гулевичівни (Дрозденські). Перші дві стали черницями соловитського Чеснохрестського, третя – київського печерського Вознесенського монастиря. Відомо про них небагато. 1641 року Гальшка та Христина дали своєму батькові квит про виплату їм 500 злотих за тестаментом їхнього родича – Філона Гулевича [9, спр.225, арк.11зв.-12зв.]. Черниця Анна 1644 р. дала квит своєму братові Семену Гулевичу про виплату частини суми (200 злотих) від загальної пожертви на її користь у розмірі 600 злотих, які їй залишила своїм тестаментом мати – Анна Вітонізька [9, спр.238, арк.215зв.-216зв., 225-225зв.]. 1623 р. серед черниць Четвертинського православного монастиря згадується Марина Гулевичівна (родина не встановлена) [9, спр.133, арк.520зв.-521зв.]. Пізніше, 1634 р. вона проживала у жіночому Воскресенському монастирі в Жидичині і, очевидно, володіла солідними коштами. На початку 1639 р. вона позичила Луцькому православному єпископу Атанасію Пузині 4 тисячі злотих на потреби кафедральної церкви св. Івана Богослова, за що отримала в посесію село Дубищі разом з місцевим монастирем [9, спр.216, арк.66–67]. Варто зазначити також, що у тестаменті Федора Гулевича (Воютинська гілка) від 1622 р. згадується його сестра – черниця Маруша, яка, ймовірно, була православною, але ширших відомостей про неї також поки-що не віднайдено [9, спр.131, арк.1147].

Отже, роль Гулевичів у захисті інтересів православної церкви в кінці XVI – першій половині XVII ст. була надзвичайно високою. "Православна група" цієї родини була дуже чисельною – нами виявлено більше 30 осіб, які по-різному підтримали православну церкву, демонструючи високу активність практично в усіх сферах суспільно-релігійного життя. Гулевичі відзначилися на сеймиках, брали участь у колективних заявах і протестаціях у справі захисту православ'я, стояли у джерел заснування Луцького братства, поповнювали ряди православного чернецтва, зі зброєю в руках захоплювали уніатські монастирі та церкви тощо. Абсолютна більшість із них належала до числа вірних православної церкви, хоча з невстановлених мотивів допомогу православним надавали також Гулевичі, що сповідували римо-католицизм та аріанство. Утім, "православна група" мала і свої слабкі сторони. Показовою в цьому сенсі є спонсорська діяльність Гулевичів. На сьогодні документально підтверджено дарування православній церкві різними представниками цієї родини садиби в Києві, фундації скиту в пущі, пожертвування різним храмам і монастирям 2190 злотих і 13 гривень сріблом. Відносно скромний внесок Гулевичів як жертводавців пояснюється тим, що православ'я підтримували політично активні, але здебільшого незаможні представники родини переважно Воютинської та Затурецької гілки. Це перша особливість діяльності "православної коаліції" Гулевичів. Друга – поступове згасання православної гілки Гулевичів-Затурецьких у 20–30-х рр. XVII ст. і зміщення головного центру антиунійної боротьби в середовищі Гулевичів-Воютинських.

1. Архив Юго-Западной России. – К.,1859. – Т. 1. – Ч. I. 2. Там же. – K., 1883. – Т. 4. – Ч. 1. 3. Там же. – К., 1861. – Т. 1. – Ч. ІІ. 4. Довбищенко М.В. Реалії та міфи релігійного протистояння на Волині в кінці XVI – першій половині XVII ст. // Соціум. Альманах соціальної історії. – К., 2003. – Вип. 2. 5. Пам'ятки. Архів Української Церкви. – К., 2001. – Т. 3. – Вип. 1. 6. Памятники, изданные Временной Комиссией для разбора древних актов. – К., 1846. – Т. 2. 7. Там же. – К., 1898. – Т. І–ІІ. 8. Хижняк З. Галшка Гулевичівна – фундаторка Києво-Могилянської Академії / Українки в історії. – К., 2004. 9. ЦДІАК України, ф.25, оп.1. 10. ЦДІАК України, ф.26, оп.1. 11. ЦДІАК України, ф.27, оп.1. 12. ЦДІАК України, ф.28, оп.1. 13. Kempa T. Konstanty-Wasyl Ostrogski (ok.1524/1525-1608) woiewoda kijowski i marszalek ziemi Wolynskiey. – Torun, 1997. 14. Marcian R. Hulewicz-Wojutynski Sylwester // Polski slownik biograficzny.– Wroclaw, 1962–64. – T. X.

Надійшла до редколегії 25.05.06